Svetlana Pozo Kovalchuk
Mоя маленькая ласточка, “mi pequeña golondrina”. Así solía llamarme la abuela Svetlana cuando nos encontrábamos con conocidos en las calles de Mykolaiv y se asombraban por mis grandes ojos color café, muy distintos a sus pequeños ojos verdes. Lo decía en ruso, porque la ciudad de Mykolaiv, al igual que muchas ciudades del sur de Ucrania, eran rusoparlantes en la época de la Unión Soviética. Hoy, mi madre me llama ластівка (en ucraniano), como forma de resistencia y honor a su país en llamas.
La abuela me llamaba su golondrina no sólo por cariño, sino porque sabía que, como ellas, estábamos de paso. Llegaría el momento en que migraríamos al sur.
“Un año, máximo”, nos dijo mamá cuando llegamos a casa de los abuelos. “Un año con los abuelos y volvemos a Ecuador”. Un año se hicieron dos, luego cuatro y luego, sin darme cuenta, yo estaba acabando la escuela primaria en Ucrania.
No era la primera vez que vivía con los abuelos. La abuela Sveta me había llevado con ella a Mykolaiv recién nacida, luego de que mi madre le dijo que le era imposible rendir sus exámenes de grado y ocuparse de una bebé al mismo tiempo, y que por eso pensaba dejar la universidad. La respuesta de la abuela fue un categórico NO. “Tú ocúpate de terminar tu carrera y yo me ocupo de la niña”. Y así, con sólo semanas de nacida, salí de la residencia estudiantil en Kyiv rumbo a Mykolaiv.
Así eran los abuelos ucranianos, siempre dispuestos a ayudar en lo que fuese necesario. Siempre presentes a pesar de las distancias, que fueron muchas y largas. Nunca imaginaron que la primera separación de su hija, mi madre, para que fuera a estudiar a la Universidad en Kyiv iba a ser la primera de muchas.
Mis padres se conocieron en la Universidad de Kyiv. Mi padre fue parte de los grupos de estudiantes ecuatorianos que viajaron a la entonces URSS con becas para estudiar carreras técnicas en la década de 1970. En esa época no se sabía mucho de las condiciones ni de la situación de la URSS, sin embargo, la naturaleza de las carreras y los beneficios que incluían las becas llamaron la atención de miles de jóvenes ecuatorianos de familias de bajos y medianos recursos. En el caso de mi padre, la posibilidad de viajar a la URSS para poder estudiar cualquier otra cosa que no fuera Leyes, como quería su padre, fue decisivo. A escondidas, hizo los trámites necesarios, aplicó al programa y logró sacar una de las becas para estudiar ingeniería aeronáutica en la Universidad de Kyiv. Meses después, junto con otros latinoamericanos, estaba desempacando su maleta en una de las tantas residencias estudiantiles de varones de la universidad.
Los primeros meses fueron de estudio intensivo del idioma y materias iniciales del programa de ingeniería. “Los maestros eran despiadados”, nos contaba siempre mi papá riéndose, pero agradecido, porque fue allí donde adquirió verdaderos hábitos de estudio y administración del tiempo. Es algo que yo también puedo corroborar: mis primeros años escolares en la URSS también me dejaron habilidades organizacionales y de autogestión que fueron determinantes para el resto de mi vida académica y profesional. Volviendo a mis padres, no todo era estudio, como ellos mismos cuentan. Las reuniones sociales y los viajes durante los recesos académicos les dieron la oportunidad de encontrarse, crear memorias y vínculos con estudiantes de diversos países. Ambos mantienen estrechas y fraternas relaciones con sus ex compañeros ucranianos, costarricenses, panameños, colombianos, ecuatorianos y peruanos, es una de las cosas que hace la migración estudiantil.
Fue en una de esas reuniones sociales donde se conocieron: una ucraniana y un ecuatoriano. Flechazo inmediato, siempre nos contaban ambos. Aunque ese inicio parecía el preámbulo de una historia idílica, la realidad fue mucho más compleja, ya que los estudiantes extranjeros eran bienvenidos y aceptados como tal, únicamente: estudiantes extranjeros que en algún momento volverían a sus países de origen. Los noviazgos serios o matrimonios con extranjeros no eran bien vistos. Tanto fue así, que mis abuelos ucranianos se enteraron del noviazgo de su hija ni más ni menos que por una visita de agentes de la KGB a su casa con la pregunta: “¿Estaban ustedes enterados de que su hija está saliendo con un extranjero?”. Fue la primera de muchas visitas de “rutina” que recibieron, cosa que no impidió a mis padres mantener su relación y formalizarla en su penúltimo año de universidad, cuando decidieron casarse.
Nací un 6 de septiembre de 1980 en un hospital de Mykolaiv. Semanas después, mis padres regresaban a terminar su último semestre de universidad en Kyiv y yo me quedaba con los abuelos. Meses después, estábamos embarcados los tres en un avión rumbo a Quito, Ecuador. Mi madre, en su infinito amor hacia mi padre, decidió dejar a su familia, su ciudad y su país para viajar a otro continente y enfrentarse a una cultura muy distinta a la suya.
En Quito, vivimos en una propiedad de mi abuelo paterno en el sur, cerca de Chillogallo. Como para todo recién graduado de la universidad, ingresar al mercado laboral es difícil, no se diga para un chico de una universidad soviética con una carrera técnica aeronáutica. Las plazas en la industria de la aviación eran limitadas y se requería experiencia previa en campo. De mi madre, ni hablar: mujer, extranjera, con una bebé de meses y un limitado conocimiento del español. Durante los años siguientes, esa joven familia que éramos intentó mantenerse a flote en trabajos temporales: mi papá como mecánico y mi madre como profesora de ruso y deportes.
Fueron años sumamente complicados para ambos, pero más para mi madre. Extranjera y sola con dos niños (mi hermano menor nació en 1985), sin apoyo de su familia política, en un país completamente distinto al suyo, lejos de su familia y con un esposo que, en su desilusión por no haber logrado triunfar aún en su campo profesional, se volcó a la bebida.
El despido intempestivo de mi padre de su último trabajo agravó la crisis económica y matrimonial por la que estaban pasando y empujó a mi madre a retornar a Ucrania con sus hijos. Esto, de alguna forma, sacudió a mi padre, haciéndolo reaccionar ante la posibilidad de perder a su familia. Luego de muchas discusiones, ambos llegaron al acuerdo de dejarnos con mis abuelos en Ucrania por un año, hasta poder estabilizarse laboral, económica y emocionalmente. Fue ese año el que se extendió a varios, ya que mi abuela Sveta consideró pertinente que al menos uno de nosotros terminase la primaria.
Ni mi hermano ni yo les reprochamos nunca esa decisión, ya que fueron los años más felices y estables de nuestras vidas. Mis abuelos y bisabuelos ucranianos fueron modelos de amor y entrega desinteresada, nos formaron cultivando en mi hermano y en mí el amor y el respeto a todo tipo de diferencias. Recuerdo a la abuela Svetlana, química nuclear, siempre con un libro en la mano, siempre autodidacta, siempre aprendiendo. El abuelo Sascha, ingeniero mecánico, trabajando en una fábrica y en su taller para hacer dinero extra. La bisabuela Shura con sus historias de Holodomor, guerra y resiliencia, con sus manos mágicas cocinando manjares exquisitos.
Fueron esos recuerdos los que nos ayudaron a sobrellevar a mi hermano y a mí las peleas del divorcio de nuestros padres, las burlas y la discriminación en el colegio por no hablar bien el español y por la discapacidad de mi hermano (Asperger y epilepsia). Y siempre ahí el dolor de sabernos lejos de quienes más queríamos: los abuelos.
Ni mi madre ni su sangre ucraniana, luchadora, imparable, jamás se dejaron vencer. Ni por el abandono del que fue su esposo, ni por las crisis, ni por las dificultades. Se adaptó a este país tan distinto al suyo y lo lleva en el corazón, a pesar de haber migrado de nuevo a Europa hace algunos años. Nos crió muy ucranianos, comiendo solyanka y varenikis, luchadores y determinados. Pero también somos muy ecuatorianos: alegres y trabajadores, si esa división tan exacta es posible. Sobre todo, somos muy respetuosos del otro. Mi mamá siempre creyó que la humanidad debería ser más fuerte que las fronteras. Que la solidaridad une lo que la política divide. Y que todos hemos sido, somos o seremos alguna vez “pequeñas golondrinas”.
Versión en Ucraniano
Mоя маленька ластівка
Світлана Поcо Ковальчук
Mоя маленька ластівка «Mоя маленька ластівка».Так мене називала бабуся Світлана, коли ми зустрічали знайомих на вулицях Миколаєва і вони були вражені моїми великими карими очима, які дуже не схожий на її маленькі зелені очі. Вoнa сказав це російською мовою, тому що місто Миколаїв, як і багато міст на півдні України, за часів CCCP було російськомовним. Сьогодні моя мама називає мене ластівкою (українською мовою), як форму опору та шани її країни, яка горить.
Бабуся називала мене своєю ластівкою не тільки з прихильності, а й тому, що знала, що, як і вони, ми проходимо. Прийде час, коли ми емігрувати мемо на південь.
«Рік максимум», — сказала нам мама, коли ми прийшли до дідуся і бабусі. «Рік з бабусею та дідусем, і ми повертаємося до Еквадору». Один рік було два, потім чотири, а потім, сам того не підозрюючи, я закінчив початкову школу в Україні.
Він не вперше жив у бабусі й дідуся. Бабуся Свєта взяла мене з собою до Миколаєва, коли я була новонародженою, після того, як мама сказала їй, що вона не може одночасно здавати випускні іспити і доглядати за дитиною, і тому планувала кинути університет. Відповідь бабусі була категоричне НІ. — Ти подбаєш про те, щоб закінчити диплом, а я — про дівчину. І ось, лише через кілька тижнів, я виїхала зі студентської резиденції в Києві до Миколаєва.
Такими були мої українські бабуся та дідусь, які завжди готові допомогти у тому, що потрібно. Завжди присутні, незважаючи на відстані. Вони ніколи не уявляли, що перша розлука з дочкою, щоб вона пішла вчитися в Київський університет, стане першою з багатьох.
Мої батьки познайомилися в Київському університеті. Мій батько входив до груп еквадорських студентів, які їздили до тодішнього СCCР зі стипендією для вивчення технічної кар’єри в 1970-х рр. У той час про умови чи ситуацію в СCCP було відомо мало, однак природа курси та пільги, включені в стипендії, привернули увагу тисяч молодих еквадорців із сімей з низьким і середнім рівнем доходу. У випадку з моїм батьком вирішальною була можливість поїхати до СCCP, щоб мати можливість вивчати щось інше, ніж правознавство, як того бажав його батько. Таємно оформив необхідні документи, подав заявку на програму та встиг отримати одну зі стипендій для навчання на авіаційній інженерії в Київському університеті. Через кілька місяців разом з іншими латиноамериканцями він розпаковував свою валізу в одній із численних чоловічих резиденцій університету.
Перші місяці були інтенсивним вивченням мови та початкових предметів інженерної програми. «Вчителі були безжальні», — завжди казав нам тато, сміючись, але вдячний, тому що саме там він придбав справжнє навчання та звички розпоряджатися часом. Це те, що я також можу підтвердити: мої перші шкільні роки в СCCP також дали мені організаторські та самоуправлінські здібності, які були вирішальними для решти мого навчального та професійного життя.
Повертаючись до батьків, не все було навчанням, як вони самі кажуть. Світські зустрічі та поїздки під час академічних канікул дали їм можливість зустрітися, створити спогади та зв’язатися зі студентами з різних країн. Обидва підтримують тісні та братські стосунки зі своїми колишніми українськими, коста-ріканськими, панамськими,
колумбійськими, еквадорськими та перуанськими колегами, це одна з речей, якими займається студентська міграція.
Саме на одній із тих світських зустрічей вони познайомилися: українська жінка та еквадорець. Кохання з першого погляду. Хоча цей початок здавалося преамбулою до ідилічної історії, реальність була набагато складнішою, оскільки іноземних студентів вітали та приймали лише як таких: іноземних студентів, які в якийсь момент повернуться до своєї країни походження. Залицяння або шлюби з іноземцями не були добре помітні. Настільки, що мої українські дідусь і бабуся дізналися про залицяння дочки не більше і не менше, як тоді, коли до них додому завітали співробітники КДБ із запитанням: «А ви знали, що ваша дочка зустрічається з іноземцем?». Це було перше з багатьох «звичайних» побачень, які вони отримали, що не завадило моїм батькам зберегти стосунки та оформити їх на передостанньому курсі університету, коли вони вирішили одружитися.
Я народилася на 6 вересня 1980 року в лікарні м. Миколаєва. Через кілька тижнів мої батьки повернулися, щоб закінчити останній семестр університету в Києві, і я залишився з бабусею та дідусем. Через кілька місяців ми втрьох летіли до Кіто, Еквадор. Моя мати, у своїй безмежній любові до мого батька, вирішила залишити свою сім’ю, своє місто та свою країну, щоб подорожувати на інший континент і зустрітися з культурою, дуже відмінною від її власної.
У Кіто ми переїхали до власності мого дідуся по батьковій лінії на півдні, в районі Чіллогалло. Що стосується будь-якого нещодавнього випускника університету, то вийти на ринок праці складно, не кажучи вже про хлопця з радянського університету з авіатехнічною освітою. Посади в авіаційній промисловості були обмежені, і потрібен був попередній досвід роботи. Не кажучи вже про мою маму: жінка, іноземка, з місячною дитиною та обмеженим знанням іспанської. Протягом наступних років та молода сім’я, в якій ми намагалися втриматися на тимчасовій роботі: мій тато механіком, а мама – вчителем російської мови та спорту.
Це були надзвичайно складні роки для них обох, але ще більше для моєї матері. Іноземка і одна з двома дітьми (мій молодший брат народився в 1985 році), без підтримки сватів, у країні, абсолютно відмінній від неї, далеко від її сім’ї та з чоловіком, який у своєму розчаруванні ще не досягнувши успіху на професійній ниві, звернувся до випивки.
Несвоєчасне звільнення батька з останньої роботи посилило економічну та сімейну кризу, яку вони переживали, і підштовхнуло мою маму до повернення в Україну з дітьми. Це якось сколихнуло мого батька, змусивши його відреагувати на можливість втрати сім’ї. Після багатьох дискусій вони обоє домовилися залишити нас з бабусею та дідусем на рік в Україні. Саме того року його розширили до кількох, оскільки моя бабуся Свєта вважала за потрібне, щоб хоча б один із нас закінчив початкову школу.
Ні брат, ні я ніколи не дорікали їм за таке рішення, адже це були найщасливіші та найстабільніші роки нашого життя. Мої українські бабуся і дідусь й прабабуся були взірцями любові та безкорисливої самовідданості, вони виховували нас, виховуючи в мені і моєму браті любов та повагу до всіляких відмінностей. Пам’ятаю бабусю Світлану, хіміка-атомника, завжди з книжкою в руках, завжди самоучка, завжди вчиться.
Дідусь Саша, інженер-механік, працює на заводі та у своїй майстерні, щоб підзаробити. Прабабуся Шура з її розповідями про Голодомор, війну та стійкість, своїми чарівними руками готує вишукані смаколики.
Саме ці спогади допомогли мені і моєму брату впоратися з розлученнями наших батьків, знущаннями та дискримінацією в еквадорській школі за те, що погано розмовляють іспанською, а також через інвалідність мого брата (Аспергера та епілепсію). І завжди відчувається біль усвідомлення того, що ми далекі від тих, кого любили найбільше: бабусь і дідусів.
Ні мама, ні її українська кров, бойова, нестримна, ніколи не давали себе перемогти. Вона не дозволяла себе перемогти ні залишенням чоловіка, ні кризами, ні труднощами. Вона пристосувалася до цієї країни, настільки відмінної від її, і несе це в серці, незважаючи на те, що кілька років тому повернулася до Європи. Моя українська мати виховувала нас дуже по-українськи, їдять Солянку та Вареники, бійців і рішучих. Але ми водночас дуже еквадорці: щасливі та працьовиті, якщо такий точний поділ можливий. І, перш за все, дуже поважає інших. Моя мама завжди вважала, що людство має бути сильнішим за кордони. Ця солідарність поєднує те, що розділяє політика. І що всі ми були, є або колись будемо «маленькими ластівками».